Жила-була собака. Звали її Жуля. Вона була ще зовсім малою, коли її взяла жити до себе інша родина. Але Жуля і не обіцяла вирости великою, так як і її батьки, і батьки батьків були дуже маленькими на зріст. Але вона цього не знала, і дуже хотіла вирости.Та час минав, а вона не поспішала перетворюватись в величезного собаку.
Жуля мала космату чорну шерстку , білу грудку і не по рокам великі вуха. Але найголовніше, що вона мала – це хоробре серце. Вона завжди хотіла, щоб їй колись випав шанс захистити свою родину. Так і жила б собі Жуля в солодких мріях про хоробрі подвиги, якби одного дня на їх вулиці не з’явилась незнайомий собака. Його звали Манюня. До речи, він був у п’ятеро більший за Жулю і мав серйозний і гнівний вигляд.
Рівно о десятій ранку та о дев’ятій вечора Манюню вигулював хазяїн – худорлявий рудоволосий хлопець, приблизно того ж віку, що і хазяйка Жулі. Кремезний собака неспішно йшов вздовж їх паркану, та гордовито дивився вперед себе. Жуля ж у цей час гнівно гавкала на нього, та намагалась просунутись крізь маленьку щілину в заборі. Але, звісна річ, в неї нічого не виходило.
Цей день Жуля пам’ятатиме завжди. Була субота. Чудова, сонячна і тепла. Хазяйка взяла її з собою на прогулянку. Рівно о десятій ранку. Жуля Манюню побачила ще здалеку і люто загарчала.
- Жуля, ти чого, ану припини! – сказала хазяйка і помахала хлопцеві рукою, пропонуючи підійти до них.
Крок за кроком наближався лютий ворог. Крок, і ще один, і ось він майже поряд. Жуля затихла, готуючись, нарешті, до великого подвигу, подвигу усього її життя.
- Привіт, Дмитрику – привітливо сказала Жуліна хазяйка – Привіт Манюня – і протягнула руку до собаки. Той, замотилявши хвостом, спробував наблизитись до дівчини, але де там. На хвилину собаці здалося, що Манюня хоче завдати шкоді її хазяйці. Жуля кулею зірвалась з повідка та кинулась на нього, прижавши вуха та заплющивши очі.
- Ой – сказала дівчина і, зі страхом та подивом на обличчі, завмерла. Жулі здавалось вона летіла цілу вічність. Вітер тріпотів її кудлаті вуха, лапи перебували неначебто у гравітації.
Коли вона розплющила очі то побачила досить дивну картину: до Манюні вона трохи не долетіла. Приземлилась неподалеку. Її хазяйка, та рудоволосий хлопець від усієї душі сміялись, а Манюня, отой кремезний, гордовитий собака, помахуючи хвостом заходився її облизувати.
- Він найдобріший собака в світі, дарма що такий великий – пояснював хлопчина.
- Ну ти мене і налякала, Жуля. Але все одно дякую за те, що ти хотіла мене захистити – хазяйка підхопила Жулю на руки та смачно розцілувала. А та в свою чергу радісно заскавчала, почуваючи себе героїнею.
Немає коментарів:
Дописати коментар