Щоденник Надії

1 вересня

Любий щоденнику.  Сьогодні мій перший день у новій школі. Ми з батьками переїхали до іншого міста, тому я мусила покинути своїх старих друзів, свою школу і почати все заново. Я дуже хвилювалась перед цим днем.  А як не хвилюватись:нове місто,  нова школа, нові люди. Збираючись до школи вранці, я намагалась виглядати якнайгарніше.  Підмалювала очі, розпустила волосся.

Як я і очікувала  наш 10-Б клас був поділений на декілька частин: популярні дівчата та хлопці, звичайні учні, і ті, з якими ніхто не спілкувався. Звісно я потрапила автоматично до третьої підгрупи. 

Як я не намагалась налагодити контакт з іншими однокласниками, в мене нічого не виходило.

-          Ти новенька? – спитала на перерві мене висока, худорлява дівчина з білявим волоссям.

-          Так, я переїхала до Києва зовсім недавно, в кінці літа. Мене зовуть Надія, я.. . – але мене вже ніхто не слухав.  Симпатична дівчина відволіклась на якогось хлопця, і весело сміялась, уже спілкуючись з  ним.  Хлопця звали Максим.

Щойно поглянувши на нього, моє серце стало калатати частіше. Максим мав невимушений вигляд, говорив впевнено, розуміючи свою привабливість та популярність у дівчат.

Навіть не знаю скільки часу я б ще стояла дивлячись на них,  але дзвоник привів мене до тями.  Весь урок геометрії я не зводила з Максима очей. Ось він комусь посміхнувся, ось характерним жестом поправив волосся.  Ось його визвали до дошки відповідати. На секунду мені здалось що він подивився на мене та посміхнувся. Але напевно мені здалось. Хіба може він звернути увагу на мене: невисоку дівчину, з коротким русявим волоссям та потупленим поглядом.

Пишу тобі, щоденнику, і сама не знаю що робить. Мені здається я закохалась. Але хіба він може відчути до мене те саме? Він гарний, розумний, популярний хлопець. Максим, Максим,  скільки в цьому імені для мене хвилювань… Добраніч щоденнику. Надіюсь завтра буде кращий день.

2 вересня

Привіт, мій дорогий щоденнику. В школі стало все налагоджуватись. Я поспілкувалась майже зі всіма своїми однокласниками.  З деякими потоваришувала. Іра  та Марія люб’язно згодилися прогулятись після школі зі мною містом.   Крадькома я почала випитувати у них про Максима.

-          Так, він така гарнюня – почала Іра – але ні тобі, ні мені нічого не світить. Він любить зовсім інших дівчат.

-          Яких? – спитала я.

-          Впевнених, сміливих, бунтарок одним словом.

Щоденнику, чому я не така?  Я якраз навпаки скромна, тиха дівчина, яка боїться спілкуватись з хлопцями.  Що мені робити? Він не іде у мене з голови. Я думаю про нього, згадую кожне його слово, кожен рух. Я у розпачі.

3 вересня

Він зі мною заговорив! Уявляєш, щоденнику?!  На перерві між фізкультурою та алгеброю підійшов до мене і спитав

-          Ти Надія, правильно?

-          Так – протягнула  я, все ще не вірячи в те, що він звернувся до мене

-          Мене звати Максим

-          Дуже приємно, Максим…

-          Як тобі нова школа, однокласники? – він дивився прямо мені в очі і мене це змушувало червоніти і дурнувато посміхатись. 

-          Все нормально

-          Ти давно переїхала до Києва?

-          В кінці літа – я розуміла, що мої відповіді занадто короткі, занадто сухі, але зробити з собою нічого не могла.

-          Зрозуміло. В тебе вже є друзі тут?

-          Ні, я щойно почала нормально спілкуватись з Ірою та Марією.

-          Так, вони кльові… Слухай, Надю, а що ти робиш сьогодні увечері?

-          Я?... Що я роблю ввечері…  - мене наче заклинило. Я не могла повірити своїм вухам. Тут продзвенів дзвоник і він пішов на урок, вимовивши «побачимось».

Чому, чому я не відповіла?  Чому мовчала як істукан? Тепер він мене ніколи нікуди не запросить. Він подумав що я нудна та сором’язлива… 

9 вересня

Любий, дорогий мій щоденнику! Я найщасливіша дівчина в світі!!! Всі вихідні ми гуляли з Максимом, їздили містом, їли морозиво, тримались за руки, сміялись і почували себе на сьомому небі від щастя.

Я йому теж подобаюсь. Не можу в це повірити, що я йому подобаюсь такою якою я є: скромною, тихою, сором’язливою дівчиною. 

-          Ти незвичайна. Ти не схожа на інших дівчат. Я с першого погляду зрозумів що ти мені потрібна.

-          Але як же бунтарки?

-          Які бунтарки? Я не люблю зарозумілих дівчат. І взагалі, з чого ти взяла таку дурницю?

-          Ні з чого… - казала я і не вірила своєму щастю. Я йому подобаюсь. Він сказав мені, що я йому подобаюсь…

-          Найцінніше в людині те, що вона залишається сама собою. В будь-якій ситуації продовжує бути вірною собі. Ти не надівала маску компанійської дівчини, намагаючись сподобатись комусь. Ти все правильно робила.  За це ти мені і подобаєшся.

Про хоробру Жулю

Жила-була собака. Звали її Жуля.  Вона була ще зовсім малою, коли її взяла жити до себе інша родина.  Але Жуля і не обіцяла вирости великою, так як і її батьки, і батьки батьків були дуже маленькими на зріст. Але вона цього не знала, і дуже хотіла вирости.Та час минав, а вона не поспішала перетворюватись в величезного собаку. 

Жуля мала космату чорну шерстку , білу грудку і не по рокам великі вуха.  Але найголовніше, що вона мала – це хоробре серце.  Вона завжди хотіла, щоб їй колись випав шанс захистити свою родину.  Так і жила б собі Жуля в солодких мріях про хоробрі подвиги, якби одного дня на їх вулиці не з’явилась незнайомий  собака.  Його звали Манюня.  До речи, він був у п’ятеро більший за Жулю  і мав серйозний і гнівний вигляд.

Рівно о десятій ранку та о дев’ятій вечора Манюню вигулював хазяїн – худорлявий  рудоволосий хлопець, приблизно того ж віку, що і хазяйка Жулі.  Кремезний собака неспішно йшов вздовж їх паркану, та гордовито дивився вперед себе. Жуля ж у цей час гнівно гавкала на нього, та намагалась просунутись крізь маленьку щілину в заборі. Але, звісна річ, в неї нічого не виходило.

Цей день Жуля пам’ятатиме завжди. Була субота. Чудова, сонячна і тепла. Хазяйка взяла її з собою на прогулянку. Рівно о десятій ранку. Жуля Манюню побачила ще здалеку і люто загарчала.

-          Жуля, ти чого, ану припини! – сказала хазяйка і помахала хлопцеві рукою, пропонуючи підійти до них.

Крок за кроком наближався лютий  ворог. Крок, і ще один, і ось він майже поряд. Жуля затихла, готуючись, нарешті, до великого подвигу,  подвигу усього її життя.

-          Привіт, Дмитрику – привітливо сказала Жуліна хазяйка – Привіт Манюня – і протягнула руку до собаки. Той, замотилявши хвостом, спробував наблизитись до дівчини, але де там. На хвилину собаці здалося, що Манюня хоче завдати шкоді її хазяйці.  Жуля кулею зірвалась з повідка та кинулась на нього, прижавши вуха та заплющивши очі.

-          Ой – сказала дівчина і, зі страхом  та подивом на обличчі,  завмерла.  Жулі здавалось вона летіла цілу вічність. Вітер тріпотів її кудлаті вуха, лапи перебували неначебто у гравітації.

Коли вона розплющила очі то побачила досить дивну картину: до Манюні вона трохи не долетіла. Приземлилась неподалеку.  Її хазяйка, та рудоволосий хлопець  від усієї душі сміялись, а Манюня, отой кремезний, гордовитий собака, помахуючи хвостом заходився її облизувати.

-          Він найдобріший собака в світі, дарма що такий великий – пояснював хлопчина.

-          Ну ти мене і налякала, Жуля.  Але все одно дякую за те, що ти хотіла мене захистити – хазяйка підхопила  Жулю на руки та смачно розцілувала.  А та в свою чергу радісно заскавчала, почуваючи себе героїнею.

Морські пригоди

Глава 1. Таємничий камінь

Того літа я, та два моїх найкращих друга, поїхали до літнього табору відпочинку.  Ідея наших батьків відправити нас туди нам зразу сподобалась, так як ми товаришуємо змалку, та і взагалі один без одного не уявляли літнього відпочинку.

І ось ми в автобусі. Краєвиди чудові, морські пейзажі заворожують

-          Чуєте, хлопці? Я читав в Інтернеті що в тому році, неподалік від нашого табору, мали місце містичні події – загадково сказав Мишко і подивився на нас.

-          Що ти маєш на увазі? Нічого такого не чув – протягнув завжди скептичний Ігор.

-          А те, що в тому році там знайшли дивний предмет, начебто дуже коштовний. І всі, хто тримав його у руках – зникли…

-          Який ще предмет? Невже знайшли скарби старого Флінта біла Азовського моря?! – з непідробним подивом спитав я.

-          Та ну тебе! Тобі тільки б сміятись – невдоволено повів плечима Мишко і ,відкусивши бутерброд, продовжив – Казали що це якийсь камінь, і начебто той, хто доторкнеться до нього, здобуде вічну молодість.

-          Та вона тільки дівчатам потрібна! Я такої історії не чув. Мишко, зізнайся, що ти сам її придумав, щоб було про що поговорити в автобусі?

-          З чого ти взяв?!

-          З того, що пару тижнів назад ти усім в школі доказував, що наша нова вчителька з географії поїдає тих, хто за семестр отримує двійку – зареготав Ігор, і я разом з ним. Мишко невдоволено сопів і мовчав.

-          Ну як знаєте! Не хочете, не вірте. Але це чиста правда.

-          Звісна річ… - сказав я і, сівши зручніше в кріслі, наскільки це було можливо, почав дрімати.

Приїхали на місце в обід.

Нас зразу почали розподіляти по групам. Оскільки нам усім було по дванадцять, то ми всі утрьох потрапили до середньої групи.

-          Доброго дня. Мене звати Орися. Я керівник вашої групи. Маю надію що ми всі добре проведемо час та відпочинемо – почала казати дівчина, як тільки ми всі стали в рядок.

-          Пропоную спочатку поїсти, а потім піти на пляж, та усім там познайомитись – сказала Орися та, попрохавши нас не відставати, повела обідати.

-          Орися,  а ви щось чули про дивний предмет, який знайшли неподалеку нашого табору  минулого літа? – почав питати Мишко, ліниво розлігшись на гарячому піску.

-          Який предмет? Нічого такого не чула – з подивом протягнула вона.

-          Мишко, заспокойся ти зі своїм предметом – ткнув його в бік Ігор.

-          Що заспокойся, я читав що зникли люди, які бачили той камінь!

-          Бачу у вас, хлопці, бурна фантазія – засміялась дівчина, не звернув уваги на слова мого товариша. 

За вечерею ми вже знали усіх, хто був в нашій групі.  Зібрались дійсно гарні хлопці та дівчата.

-          Ви замітили, як Орися відреагувала на моє питання про камінь? – інтенсивно жуючи здобну булку спитав Мишко.

-          Та що ти завів? Нормально вона відреагувала. Як людина, яка тільки що почула дурницю – хмикнув я.

-          Ні, вона щось приховує. Я розбираюсь в людях, і точно вам кажу – вона збрехала, сказавши, що нічого не знає. 

-          Коли це ти почав розбиратись в людях? – Ігор слухав його в пів вуха.

-          Коли подивився всі серії «Теорії брехні» . І я з впевненістю заявляю – вона приховує правду!

-          Ну якщо і так… Припустимо вона приїхала сюди щоб знайти отой камінь, і можливо, вона навіть не людина, а перевертень. Але що ти пропонуєш робити нам в такому випадку? – спитав Ігор.

-          Як що? Треба не спускати з неї очей!

-          Це ви серйозно? – спитав  я та з подивом подивився на Ігоря. З Мишком все і так зрозуміло, але Ігор, вічний скептик і любитель точних наук…

-          А чому б і ні? Повинно бути весело, а це – головне у відпочинку – знизав плечима Ігор і залпом допив компот.

Глава 2.  Стеження почалося

-          Так, будемо чергувати по черзі. – шепотів Мишко сидячи в кімнаті на підвіконні і напружено вдивляючись в нічну темряву.

-          Угу – протягнув Ігор, і, накрившись з головою ковдрою, зразу ж заснув.

-          Ти наступний. Я тебе розбуджу через три години – сказав Мишко мені.

-          Добре – відповів я уже жалкуючи, що послухав хлопців. Це не може бути правдою. Який камінь, який перевертень, думав я погружаючись в солодкий сон.

-          Вставай! Антон – твоя черга – крізь сон чув я голос Мишка.

-          Відчепись – буркнув я і перевернувся на інший бік.

-          Що значить відчепись? Вставай кажу! – Мишко тягнув мене за ногу. Я сів на ліжко та невдоволено подивився на свого товариша.

-          Ти якийсь навіжений. Давай спати. Ніякого каменю немає. – благаючи промовив я

-          Як нема? Я впевнений в цьому – вперто сказав Мишко і ліг на своє ліжко. Я важко піднявся і сів на підвіконня.

-          Якщо що – зразу ж буди

-          Іди ти!

Місяць висів високо в небі, тому вся територія нашого табору була як на долоні. Звісна річ на вулиці нікого не було. Мало того, в жодному вікні не було світла. Всі нормальні люди солодко спали в своїх теплих ліжках. Я з докором подивився на Мишка. Його рожева пухкенька ніжка покоїлась на білих простирадлах. Я погрозив йому кулаком і пообіцяв собі, що рівно через тридцять хвилин піду спати. І тут мою увагу привернув дивний звук. Я подивився на вулицю. Не може цього бути! Орися крадькома йшла вздовж нашого корпусу к виходу.  Я прислухався. Вона балакала по телефону

-          Так, на тому місці де і минулого разу. Так, ніхто мене не бачить, всі давно сплять. Так, я скоро буду, чекай мене там і веди себе якомога тихіше. Якщо про це хтось взнає, мене звільнять. Сьогодні ще хлопці питали про те місце, начебто вони щось знають. – мене кинуло в холодний піт.

-          Хлопці, хлопці вставайте! – Мишко підскочив першим

-          Що? Що сталось?! – збуджено шепотів він.

-          Вона кудись іде – я тицяв рукою в напрямку вікна.

-          Хто вона? – Ігор підійшов до вікна, а потім сам, відповівши на своє питання почав швидко вдягатись.

Глава 3.  Тайна розкрита.

-          Тихіше – шепотів я хлопцям, які і так беззвучно йшли навшпиньках за мною. Фігуру Орисі ми не випускали з поля зору.

-          Он вона де – сказав Мишко, та, впавши на живіт почав повзти. Ми зробили те саме. Орися і ще хтось стояли під деревом і щось напружено шукали.

-          Де ж він? Був щойно тут -  жалібно казала Орися.

-          Повинен бути тут – заспокоював її якийсь чоловік.

Ми ледве дихали від страху та хвилювання. В голові роїлись різні думки. А що, якщо Мишко мав рацію, і ми всі зникнемо?  Бідні мої батьки, як вони це переживуть? Від жалості до себе на очі наверталися сльози.

-          Хто тут? – схвильовано спитала Орися. Її супутник різко почав наближатись до дерева, під яким ми лежали. Ну от і все. Я подивився на своїх товаришів. Вони теж завмерли і прощалися з життям.

-          Не вбивайте нас! Ми нікому не скажемо! – заверещав Мишко, і, підскочивши, вдарився головою об гілля.  Орися заверещала,Мишко теж. Я  вхопився за серце і завмер, а Ігор так і залишився лежати.

-          Хлопці, ви чого? – здивовано спитав чоловік. – Хто вас збирається вбивати? І що ви тут робите взагалі?

-          Ми, ми… - я не знав що відповісти

-          Хлопці це ви? Ви чого не спите? – до нас підійшла Орися.

-          Ми думали ви шукаєте той камінь – жалібно сказав Мишко.

-          Який камінь?! Ааааа, це той, про який ти мене питав на пляжі? – Орися почала реготати.

-          Що за камінь? – здивовано спитав чоловік.

-          Я зараз розповім. Хлопці, знайомтесь, це мій хлопець Сашко. Сашко – це хлопці з моєї групи. Ігор, Мишко і Антон. Вони десь прочитали, що минулого літа тут знайшли якийсь магічний камінь, і, напевно, подумали, що я пішла його шукати. А оскільки ви питали мене про місце неподалеку від нашого табору, я подумала що ви можете щось знати про мою зустріч з Сашком тут.

-          Ми нічого про це не знали – протягнув Ігор.

-          Так, а що ви тут робите? – невпевнено запитав Мишко.

-          У нас побачення – розчервонівшись відповіла дівчина. – Просто не дозволяють на територію табору приходити нікому сторонньому. А оскільки Сашко відпочиває не по далеку нашого табору, от ми і придумали зустрічатись на цьому місці.

-          А що ж ви шукали тут? – я з докором глянув на Мишка, але той, зрозумівши, що його життю нічого не загрожує, став як завжди допитливим.

-          Телефон десь загубила – розвела руками Орися. Усі гуртом почали його шукати, і майже зразу знайшли.

Ми домовились що Орися не розказує іншим керівникам про нашу нічну пригоду, а ми не кажемо про її побачення с Сашком.

Уже лежачи в своїх ліжках ми дивились як за вікном сходить сонце.

-          Як думаєте, вона сказала правду?  Бо судячи з «Теорії брехні»… - почав Мишко

-          Досить – простогнав я, а Ігор кинув в нього подушкою.

-          Хлопці, чого ви? – засопів Мишко.

-          Спи!

Я заплющив очі і подумки пообіцяв собі більше ніколи не згоджуватись на такі сумнівні детективні пригоди.

Мамине сонечко

Я відкрив очі. Наді мною схилилась жінка. В неї найніжніші руки і найдобріша посмішка. Її звати Мама.

-          Привіт, моє мамине сонечко – каже вона і лагідно голубить до себе. Я посміхаюсь у відповідь.  Мама бере мене на руки і несе у двір. Вона пахне молоком та любов’ю.  Мама дуже тепла. Я намагаюсь обійняти її якомога міцніше.

-          Мої маленькі рученята – каже вона мені і цілує. Мені подобається коли  Мама так робить. Мені приємно і лоскотно одночасно. 

-          Пограйся на подвір’ї – Мама ставить мене на землю. Я намагаюсь втриматись на ногах.  Це в мене виходить краще ніж минулого разу.  Я починаю іти. Роблю крок, потім ще один, іще.

-          Дивись, як в тебе гарно виходить – вигукує Мама. Я повертаюсь до неї і падаю, не втримавшись. Трава пахне чимось солодким.  На дотик вона м’яка і шовковиста.   До мене підбіг собака. Я його теж люблю. Його звати Хеппі. Він починає лащитись до мене та облизувати.  Він робить так завжди. Хеппі радісно скавчить коли я намагаюсь на нього видертись.  Я дуже люблю з ним гратись.

-          Давайте я вас сфотографую – каже Мама і достає дивний предмет. Я вже знаю, що коли вона наведе цим предметом  на мене, я повинен завмерти на декілька секунд. Роблю те саме.

-          Які ж ви гарні – в домі щось задзвеніло.  Мама пішла  з подвір’я в дім.  Я хочу подивитись що там, і іду за нею. В домі темно і пахне солодким шоколадом. Мені його їсти не можна, так каже Мама.  За мною біжить Хеппі. Йому теж не можна шоколаду. Мабуть тому що ми ще малі з ним.  Мама балакає з невидимим співрозмовником

-          Так, - каже вона – сьогодні обов’язково заїдемо до вас. От тільки після обіду. Хай виспиться малий.

Я іду на голос Мами. Мою увагу привертає якийсь блискучий предмет на столі.  Але як же до нього дотягнутись? Я вхопився за скатертину і почав її тягнути на себе. Мій план вдався – зі столу щось впало, але так голосно, що я злякався.

-          Сонечко, що ти робиш? – тут же з’явилась Мама і підхопила мене на руки.   Настав час їсти. Мама  годує мене з ложечки. Я слухняно їм.  Бо якщо я відмовляюсь їсти, Мама починає мене умовляти, і мені доводиться усе одно з’їсти все. Хеппі сидить поряд і стукотить хвостом об підлогу.

-          І тобі дістанеться – каже йому Мама. Вона в мене найдобріша. 

Мамині руки обережно беруть мене і несуть до ванної кімнати.

-          Час купатись – каже вона і обережно садить мене у воду. Вода тепла та мокра. Навколо мене плавають жовті каченята. Вони дуже спритні і хитрі.  Як би я не намагався їх зловити, вони до рук не ідуть.  Це мене смішить.  І Маму теж. Мама обережно милить мені голову. Я дуже боюсь шампуні. Вона кусає мені очі, тому я сиджу тихенько і спокійно.

-          А тепер до ліжка, моє мамине сонечко.  Після того, як поспиш, поїдемо до тітки Валі – шепоче Мама і гладить мене по животику. Я заплющую очі. Так, тітка Валя дуже весела. Вона завжди підкидує мене на руках і лоскоче.  Я почав згадувати все, що побачив сьогодні. Зелену травичку, Хеппі, блискучий предмет на столі в коридорі, Мамину добру посмішку, жвавих каченят. Сон майже підкрався до мене. Я солодко позіхнув, перевернувся на бік, і почав засинати.