Щоденник Надії

1 вересня

Любий щоденнику.  Сьогодні мій перший день у новій школі. Ми з батьками переїхали до іншого міста, тому я мусила покинути своїх старих друзів, свою школу і почати все заново. Я дуже хвилювалась перед цим днем.  А як не хвилюватись:нове місто,  нова школа, нові люди. Збираючись до школи вранці, я намагалась виглядати якнайгарніше.  Підмалювала очі, розпустила волосся.

Як я і очікувала  наш 10-Б клас був поділений на декілька частин: популярні дівчата та хлопці, звичайні учні, і ті, з якими ніхто не спілкувався. Звісно я потрапила автоматично до третьої підгрупи. 

Як я не намагалась налагодити контакт з іншими однокласниками, в мене нічого не виходило.

-          Ти новенька? – спитала на перерві мене висока, худорлява дівчина з білявим волоссям.

-          Так, я переїхала до Києва зовсім недавно, в кінці літа. Мене зовуть Надія, я.. . – але мене вже ніхто не слухав.  Симпатична дівчина відволіклась на якогось хлопця, і весело сміялась, уже спілкуючись з  ним.  Хлопця звали Максим.

Щойно поглянувши на нього, моє серце стало калатати частіше. Максим мав невимушений вигляд, говорив впевнено, розуміючи свою привабливість та популярність у дівчат.

Навіть не знаю скільки часу я б ще стояла дивлячись на них,  але дзвоник привів мене до тями.  Весь урок геометрії я не зводила з Максима очей. Ось він комусь посміхнувся, ось характерним жестом поправив волосся.  Ось його визвали до дошки відповідати. На секунду мені здалось що він подивився на мене та посміхнувся. Але напевно мені здалось. Хіба може він звернути увагу на мене: невисоку дівчину, з коротким русявим волоссям та потупленим поглядом.

Пишу тобі, щоденнику, і сама не знаю що робить. Мені здається я закохалась. Але хіба він може відчути до мене те саме? Він гарний, розумний, популярний хлопець. Максим, Максим,  скільки в цьому імені для мене хвилювань… Добраніч щоденнику. Надіюсь завтра буде кращий день.

2 вересня

Привіт, мій дорогий щоденнику. В школі стало все налагоджуватись. Я поспілкувалась майже зі всіма своїми однокласниками.  З деякими потоваришувала. Іра  та Марія люб’язно згодилися прогулятись після школі зі мною містом.   Крадькома я почала випитувати у них про Максима.

-          Так, він така гарнюня – почала Іра – але ні тобі, ні мені нічого не світить. Він любить зовсім інших дівчат.

-          Яких? – спитала я.

-          Впевнених, сміливих, бунтарок одним словом.

Щоденнику, чому я не така?  Я якраз навпаки скромна, тиха дівчина, яка боїться спілкуватись з хлопцями.  Що мені робити? Він не іде у мене з голови. Я думаю про нього, згадую кожне його слово, кожен рух. Я у розпачі.

3 вересня

Він зі мною заговорив! Уявляєш, щоденнику?!  На перерві між фізкультурою та алгеброю підійшов до мене і спитав

-          Ти Надія, правильно?

-          Так – протягнула  я, все ще не вірячи в те, що він звернувся до мене

-          Мене звати Максим

-          Дуже приємно, Максим…

-          Як тобі нова школа, однокласники? – він дивився прямо мені в очі і мене це змушувало червоніти і дурнувато посміхатись. 

-          Все нормально

-          Ти давно переїхала до Києва?

-          В кінці літа – я розуміла, що мої відповіді занадто короткі, занадто сухі, але зробити з собою нічого не могла.

-          Зрозуміло. В тебе вже є друзі тут?

-          Ні, я щойно почала нормально спілкуватись з Ірою та Марією.

-          Так, вони кльові… Слухай, Надю, а що ти робиш сьогодні увечері?

-          Я?... Що я роблю ввечері…  - мене наче заклинило. Я не могла повірити своїм вухам. Тут продзвенів дзвоник і він пішов на урок, вимовивши «побачимось».

Чому, чому я не відповіла?  Чому мовчала як істукан? Тепер він мене ніколи нікуди не запросить. Він подумав що я нудна та сором’язлива… 

9 вересня

Любий, дорогий мій щоденнику! Я найщасливіша дівчина в світі!!! Всі вихідні ми гуляли з Максимом, їздили містом, їли морозиво, тримались за руки, сміялись і почували себе на сьомому небі від щастя.

Я йому теж подобаюсь. Не можу в це повірити, що я йому подобаюсь такою якою я є: скромною, тихою, сором’язливою дівчиною. 

-          Ти незвичайна. Ти не схожа на інших дівчат. Я с першого погляду зрозумів що ти мені потрібна.

-          Але як же бунтарки?

-          Які бунтарки? Я не люблю зарозумілих дівчат. І взагалі, з чого ти взяла таку дурницю?

-          Ні з чого… - казала я і не вірила своєму щастю. Я йому подобаюсь. Він сказав мені, що я йому подобаюсь…

-          Найцінніше в людині те, що вона залишається сама собою. В будь-якій ситуації продовжує бути вірною собі. Ти не надівала маску компанійської дівчини, намагаючись сподобатись комусь. Ти все правильно робила.  За це ти мені і подобаєшся.

Про хоробру Жулю

Жила-була собака. Звали її Жуля.  Вона була ще зовсім малою, коли її взяла жити до себе інша родина.  Але Жуля і не обіцяла вирости великою, так як і її батьки, і батьки батьків були дуже маленькими на зріст. Але вона цього не знала, і дуже хотіла вирости.Та час минав, а вона не поспішала перетворюватись в величезного собаку. 

Жуля мала космату чорну шерстку , білу грудку і не по рокам великі вуха.  Але найголовніше, що вона мала – це хоробре серце.  Вона завжди хотіла, щоб їй колись випав шанс захистити свою родину.  Так і жила б собі Жуля в солодких мріях про хоробрі подвиги, якби одного дня на їх вулиці не з’явилась незнайомий  собака.  Його звали Манюня.  До речи, він був у п’ятеро більший за Жулю  і мав серйозний і гнівний вигляд.

Рівно о десятій ранку та о дев’ятій вечора Манюню вигулював хазяїн – худорлявий  рудоволосий хлопець, приблизно того ж віку, що і хазяйка Жулі.  Кремезний собака неспішно йшов вздовж їх паркану, та гордовито дивився вперед себе. Жуля ж у цей час гнівно гавкала на нього, та намагалась просунутись крізь маленьку щілину в заборі. Але, звісна річ, в неї нічого не виходило.

Цей день Жуля пам’ятатиме завжди. Була субота. Чудова, сонячна і тепла. Хазяйка взяла її з собою на прогулянку. Рівно о десятій ранку. Жуля Манюню побачила ще здалеку і люто загарчала.

-          Жуля, ти чого, ану припини! – сказала хазяйка і помахала хлопцеві рукою, пропонуючи підійти до них.

Крок за кроком наближався лютий  ворог. Крок, і ще один, і ось він майже поряд. Жуля затихла, готуючись, нарешті, до великого подвигу,  подвигу усього її життя.

-          Привіт, Дмитрику – привітливо сказала Жуліна хазяйка – Привіт Манюня – і протягнула руку до собаки. Той, замотилявши хвостом, спробував наблизитись до дівчини, але де там. На хвилину собаці здалося, що Манюня хоче завдати шкоді її хазяйці.  Жуля кулею зірвалась з повідка та кинулась на нього, прижавши вуха та заплющивши очі.

-          Ой – сказала дівчина і, зі страхом  та подивом на обличчі,  завмерла.  Жулі здавалось вона летіла цілу вічність. Вітер тріпотів її кудлаті вуха, лапи перебували неначебто у гравітації.

Коли вона розплющила очі то побачила досить дивну картину: до Манюні вона трохи не долетіла. Приземлилась неподалеку.  Її хазяйка, та рудоволосий хлопець  від усієї душі сміялись, а Манюня, отой кремезний, гордовитий собака, помахуючи хвостом заходився її облизувати.

-          Він найдобріший собака в світі, дарма що такий великий – пояснював хлопчина.

-          Ну ти мене і налякала, Жуля.  Але все одно дякую за те, що ти хотіла мене захистити – хазяйка підхопила  Жулю на руки та смачно розцілувала.  А та в свою чергу радісно заскавчала, почуваючи себе героїнею.

Морські пригоди

Глава 1. Таємничий камінь

Того літа я, та два моїх найкращих друга, поїхали до літнього табору відпочинку.  Ідея наших батьків відправити нас туди нам зразу сподобалась, так як ми товаришуємо змалку, та і взагалі один без одного не уявляли літнього відпочинку.

І ось ми в автобусі. Краєвиди чудові, морські пейзажі заворожують

-          Чуєте, хлопці? Я читав в Інтернеті що в тому році, неподалік від нашого табору, мали місце містичні події – загадково сказав Мишко і подивився на нас.

-          Що ти маєш на увазі? Нічого такого не чув – протягнув завжди скептичний Ігор.

-          А те, що в тому році там знайшли дивний предмет, начебто дуже коштовний. І всі, хто тримав його у руках – зникли…

-          Який ще предмет? Невже знайшли скарби старого Флінта біла Азовського моря?! – з непідробним подивом спитав я.

-          Та ну тебе! Тобі тільки б сміятись – невдоволено повів плечима Мишко і ,відкусивши бутерброд, продовжив – Казали що це якийсь камінь, і начебто той, хто доторкнеться до нього, здобуде вічну молодість.

-          Та вона тільки дівчатам потрібна! Я такої історії не чув. Мишко, зізнайся, що ти сам її придумав, щоб було про що поговорити в автобусі?

-          З чого ти взяв?!

-          З того, що пару тижнів назад ти усім в школі доказував, що наша нова вчителька з географії поїдає тих, хто за семестр отримує двійку – зареготав Ігор, і я разом з ним. Мишко невдоволено сопів і мовчав.

-          Ну як знаєте! Не хочете, не вірте. Але це чиста правда.

-          Звісна річ… - сказав я і, сівши зручніше в кріслі, наскільки це було можливо, почав дрімати.

Приїхали на місце в обід.

Нас зразу почали розподіляти по групам. Оскільки нам усім було по дванадцять, то ми всі утрьох потрапили до середньої групи.

-          Доброго дня. Мене звати Орися. Я керівник вашої групи. Маю надію що ми всі добре проведемо час та відпочинемо – почала казати дівчина, як тільки ми всі стали в рядок.

-          Пропоную спочатку поїсти, а потім піти на пляж, та усім там познайомитись – сказала Орися та, попрохавши нас не відставати, повела обідати.

-          Орися,  а ви щось чули про дивний предмет, який знайшли неподалеку нашого табору  минулого літа? – почав питати Мишко, ліниво розлігшись на гарячому піску.

-          Який предмет? Нічого такого не чула – з подивом протягнула вона.

-          Мишко, заспокойся ти зі своїм предметом – ткнув його в бік Ігор.

-          Що заспокойся, я читав що зникли люди, які бачили той камінь!

-          Бачу у вас, хлопці, бурна фантазія – засміялась дівчина, не звернув уваги на слова мого товариша. 

За вечерею ми вже знали усіх, хто був в нашій групі.  Зібрались дійсно гарні хлопці та дівчата.

-          Ви замітили, як Орися відреагувала на моє питання про камінь? – інтенсивно жуючи здобну булку спитав Мишко.

-          Та що ти завів? Нормально вона відреагувала. Як людина, яка тільки що почула дурницю – хмикнув я.

-          Ні, вона щось приховує. Я розбираюсь в людях, і точно вам кажу – вона збрехала, сказавши, що нічого не знає. 

-          Коли це ти почав розбиратись в людях? – Ігор слухав його в пів вуха.

-          Коли подивився всі серії «Теорії брехні» . І я з впевненістю заявляю – вона приховує правду!

-          Ну якщо і так… Припустимо вона приїхала сюди щоб знайти отой камінь, і можливо, вона навіть не людина, а перевертень. Але що ти пропонуєш робити нам в такому випадку? – спитав Ігор.

-          Як що? Треба не спускати з неї очей!

-          Це ви серйозно? – спитав  я та з подивом подивився на Ігоря. З Мишком все і так зрозуміло, але Ігор, вічний скептик і любитель точних наук…

-          А чому б і ні? Повинно бути весело, а це – головне у відпочинку – знизав плечима Ігор і залпом допив компот.

Глава 2.  Стеження почалося

-          Так, будемо чергувати по черзі. – шепотів Мишко сидячи в кімнаті на підвіконні і напружено вдивляючись в нічну темряву.

-          Угу – протягнув Ігор, і, накрившись з головою ковдрою, зразу ж заснув.

-          Ти наступний. Я тебе розбуджу через три години – сказав Мишко мені.

-          Добре – відповів я уже жалкуючи, що послухав хлопців. Це не може бути правдою. Який камінь, який перевертень, думав я погружаючись в солодкий сон.

-          Вставай! Антон – твоя черга – крізь сон чув я голос Мишка.

-          Відчепись – буркнув я і перевернувся на інший бік.

-          Що значить відчепись? Вставай кажу! – Мишко тягнув мене за ногу. Я сів на ліжко та невдоволено подивився на свого товариша.

-          Ти якийсь навіжений. Давай спати. Ніякого каменю немає. – благаючи промовив я

-          Як нема? Я впевнений в цьому – вперто сказав Мишко і ліг на своє ліжко. Я важко піднявся і сів на підвіконня.

-          Якщо що – зразу ж буди

-          Іди ти!

Місяць висів високо в небі, тому вся територія нашого табору була як на долоні. Звісна річ на вулиці нікого не було. Мало того, в жодному вікні не було світла. Всі нормальні люди солодко спали в своїх теплих ліжках. Я з докором подивився на Мишка. Його рожева пухкенька ніжка покоїлась на білих простирадлах. Я погрозив йому кулаком і пообіцяв собі, що рівно через тридцять хвилин піду спати. І тут мою увагу привернув дивний звук. Я подивився на вулицю. Не може цього бути! Орися крадькома йшла вздовж нашого корпусу к виходу.  Я прислухався. Вона балакала по телефону

-          Так, на тому місці де і минулого разу. Так, ніхто мене не бачить, всі давно сплять. Так, я скоро буду, чекай мене там і веди себе якомога тихіше. Якщо про це хтось взнає, мене звільнять. Сьогодні ще хлопці питали про те місце, начебто вони щось знають. – мене кинуло в холодний піт.

-          Хлопці, хлопці вставайте! – Мишко підскочив першим

-          Що? Що сталось?! – збуджено шепотів він.

-          Вона кудись іде – я тицяв рукою в напрямку вікна.

-          Хто вона? – Ігор підійшов до вікна, а потім сам, відповівши на своє питання почав швидко вдягатись.

Глава 3.  Тайна розкрита.

-          Тихіше – шепотів я хлопцям, які і так беззвучно йшли навшпиньках за мною. Фігуру Орисі ми не випускали з поля зору.

-          Он вона де – сказав Мишко, та, впавши на живіт почав повзти. Ми зробили те саме. Орися і ще хтось стояли під деревом і щось напружено шукали.

-          Де ж він? Був щойно тут -  жалібно казала Орися.

-          Повинен бути тут – заспокоював її якийсь чоловік.

Ми ледве дихали від страху та хвилювання. В голові роїлись різні думки. А що, якщо Мишко мав рацію, і ми всі зникнемо?  Бідні мої батьки, як вони це переживуть? Від жалості до себе на очі наверталися сльози.

-          Хто тут? – схвильовано спитала Орися. Її супутник різко почав наближатись до дерева, під яким ми лежали. Ну от і все. Я подивився на своїх товаришів. Вони теж завмерли і прощалися з життям.

-          Не вбивайте нас! Ми нікому не скажемо! – заверещав Мишко, і, підскочивши, вдарився головою об гілля.  Орися заверещала,Мишко теж. Я  вхопився за серце і завмер, а Ігор так і залишився лежати.

-          Хлопці, ви чого? – здивовано спитав чоловік. – Хто вас збирається вбивати? І що ви тут робите взагалі?

-          Ми, ми… - я не знав що відповісти

-          Хлопці це ви? Ви чого не спите? – до нас підійшла Орися.

-          Ми думали ви шукаєте той камінь – жалібно сказав Мишко.

-          Який камінь?! Ааааа, це той, про який ти мене питав на пляжі? – Орися почала реготати.

-          Що за камінь? – здивовано спитав чоловік.

-          Я зараз розповім. Хлопці, знайомтесь, це мій хлопець Сашко. Сашко – це хлопці з моєї групи. Ігор, Мишко і Антон. Вони десь прочитали, що минулого літа тут знайшли якийсь магічний камінь, і, напевно, подумали, що я пішла його шукати. А оскільки ви питали мене про місце неподалеку від нашого табору, я подумала що ви можете щось знати про мою зустріч з Сашком тут.

-          Ми нічого про це не знали – протягнув Ігор.

-          Так, а що ви тут робите? – невпевнено запитав Мишко.

-          У нас побачення – розчервонівшись відповіла дівчина. – Просто не дозволяють на територію табору приходити нікому сторонньому. А оскільки Сашко відпочиває не по далеку нашого табору, от ми і придумали зустрічатись на цьому місці.

-          А що ж ви шукали тут? – я з докором глянув на Мишка, але той, зрозумівши, що його життю нічого не загрожує, став як завжди допитливим.

-          Телефон десь загубила – розвела руками Орися. Усі гуртом почали його шукати, і майже зразу знайшли.

Ми домовились що Орися не розказує іншим керівникам про нашу нічну пригоду, а ми не кажемо про її побачення с Сашком.

Уже лежачи в своїх ліжках ми дивились як за вікном сходить сонце.

-          Як думаєте, вона сказала правду?  Бо судячи з «Теорії брехні»… - почав Мишко

-          Досить – простогнав я, а Ігор кинув в нього подушкою.

-          Хлопці, чого ви? – засопів Мишко.

-          Спи!

Я заплющив очі і подумки пообіцяв собі більше ніколи не згоджуватись на такі сумнівні детективні пригоди.

Мамине сонечко

Я відкрив очі. Наді мною схилилась жінка. В неї найніжніші руки і найдобріша посмішка. Її звати Мама.

-          Привіт, моє мамине сонечко – каже вона і лагідно голубить до себе. Я посміхаюсь у відповідь.  Мама бере мене на руки і несе у двір. Вона пахне молоком та любов’ю.  Мама дуже тепла. Я намагаюсь обійняти її якомога міцніше.

-          Мої маленькі рученята – каже вона мені і цілує. Мені подобається коли  Мама так робить. Мені приємно і лоскотно одночасно. 

-          Пограйся на подвір’ї – Мама ставить мене на землю. Я намагаюсь втриматись на ногах.  Це в мене виходить краще ніж минулого разу.  Я починаю іти. Роблю крок, потім ще один, іще.

-          Дивись, як в тебе гарно виходить – вигукує Мама. Я повертаюсь до неї і падаю, не втримавшись. Трава пахне чимось солодким.  На дотик вона м’яка і шовковиста.   До мене підбіг собака. Я його теж люблю. Його звати Хеппі. Він починає лащитись до мене та облизувати.  Він робить так завжди. Хеппі радісно скавчить коли я намагаюсь на нього видертись.  Я дуже люблю з ним гратись.

-          Давайте я вас сфотографую – каже Мама і достає дивний предмет. Я вже знаю, що коли вона наведе цим предметом  на мене, я повинен завмерти на декілька секунд. Роблю те саме.

-          Які ж ви гарні – в домі щось задзвеніло.  Мама пішла  з подвір’я в дім.  Я хочу подивитись що там, і іду за нею. В домі темно і пахне солодким шоколадом. Мені його їсти не можна, так каже Мама.  За мною біжить Хеппі. Йому теж не можна шоколаду. Мабуть тому що ми ще малі з ним.  Мама балакає з невидимим співрозмовником

-          Так, - каже вона – сьогодні обов’язково заїдемо до вас. От тільки після обіду. Хай виспиться малий.

Я іду на голос Мами. Мою увагу привертає якийсь блискучий предмет на столі.  Але як же до нього дотягнутись? Я вхопився за скатертину і почав її тягнути на себе. Мій план вдався – зі столу щось впало, але так голосно, що я злякався.

-          Сонечко, що ти робиш? – тут же з’явилась Мама і підхопила мене на руки.   Настав час їсти. Мама  годує мене з ложечки. Я слухняно їм.  Бо якщо я відмовляюсь їсти, Мама починає мене умовляти, і мені доводиться усе одно з’їсти все. Хеппі сидить поряд і стукотить хвостом об підлогу.

-          І тобі дістанеться – каже йому Мама. Вона в мене найдобріша. 

Мамині руки обережно беруть мене і несуть до ванної кімнати.

-          Час купатись – каже вона і обережно садить мене у воду. Вода тепла та мокра. Навколо мене плавають жовті каченята. Вони дуже спритні і хитрі.  Як би я не намагався їх зловити, вони до рук не ідуть.  Це мене смішить.  І Маму теж. Мама обережно милить мені голову. Я дуже боюсь шампуні. Вона кусає мені очі, тому я сиджу тихенько і спокійно.

-          А тепер до ліжка, моє мамине сонечко.  Після того, як поспиш, поїдемо до тітки Валі – шепоче Мама і гладить мене по животику. Я заплющую очі. Так, тітка Валя дуже весела. Вона завжди підкидує мене на руках і лоскоче.  Я почав згадувати все, що побачив сьогодні. Зелену травичку, Хеппі, блискучий предмет на столі в коридорі, Мамину добру посмішку, жвавих каченят. Сон майже підкрався до мене. Я солодко позіхнув, перевернувся на бік, і почав засинати.

Легенда про їжака

На кухні було тепло та затишно. Привітливо свистів чайник. Бабуся клопоталась біля мене, люб’язно підливаючи  чай в мою улюблену чашку.  

Спробуй мого пиріжка з вишнями – сказала бабуся і підсунула тарілку зі здобою. 

Дякую, бабуня. Я так люблю відпочивати у тебе – відчуваючи абсолютне щастя відповіла я.  За вікном давно вже стемніло і почалась злива. Я дивилась у вікно, насолоджуючись затишком і смачними пиріжками.

Бери ще, а то ти там у своїй столиці стала геть худа – закивала головою бабуся. І в цей момент я почула якісь дивні звуки.

Тихіше – я приклала палець до рота -  Чуєш?

Щось шкреблось в двері. Бабуся здивовано подивилась на мене,а потім пішла їх відчинять. Звісна річ я пішла з нею. 

Дерев’янний поріг тонув  у темряві, тому ми не зразу побачили нашого нічного гостя. Це був милий і маленький їжачок.

Бабуню, дивись, їжак! – сказала я в захваті.  Тим часом наш гість повільно зайшов хату і почав оглядатись.

Друже, ти хочеш сховатись від зливи? Напевно заблукав бідолашний?  – сміючись казала бабуся і наливала йому в мисочку молока.  На превеликий  подив їжак начебто все розумів, і почав пити  молоко.  Спочатку обережно і насторожено, а потім, зрозумівши, що його тут не образять, навіть почав присмоктувати. 

Який же він хороший, цей їжачок!

Їжаки дуже розумні створіння і знають багато таємниць – промовила бабуся – Не віриш? А я зараз розкажу тобі одну історію, яка сталась не так давно.

Розкажи, бабуню – в захваті промовила я.

Тоді слухай. Колись, в одному селі, може навіть і у нашому, жила-була дівчинка-наймичка. Вона жила у багатій родині і робила всю роботу по хазяйству. І от, одного дня, вона зачинила комору з зерном на ключ, і пішла за водою до колодязя. І от лихо, ключ випав у неї з кармана і впав прямо на дно.  Злякавшись, вона підбігла до дверей комори, але звісна річ, вони були зачинені. В розпачі вона почала шукати щось, що могло б допомогти відчинити їй двері, але нічого підходящого не бачила. «Уявляю, що мені зробить пані. Вона ж мене вижене на вулицю», - подумала дівчина, сіла і заплакала. Чи довго вона сиділа, чи ні, ніхто не знає. І от коли вона майже змирилась зі своєю долею, побачила біля себе стареньку жінку.

«Не лякайся мене, мила дівчино. Я просто хочу розповісти,як зарадити твоєму горю», – прошепотіла вона, а дівчина з подивом подивилась на неї. «Давно вже відомо, що їжаки дуже гарні травники. Так от, окрім того, що вони знають де знаходиться «трава молодості», вони знають, де росте так звана «розрив-трава», яка відкриває всі замки і запори. Все, що тобі треба, це знайти, де знаходиться гніздо їжака, загородити вхід в нірку каменями. Їжачиха, побачивши, що не може потрапити до малюків, обов'язково розшукає «розрив-траву», щоб зруйнувати перешкоду.  Нарвеш трави, прийдеш додому і кинеш під замкнені двері. Зранку все буде відчинено», – сказала дивна гостя і зникла.

Дівчини здивовано оглядалась, але слідів дивної жінки так і не знайшла.  «Все одно виженуть з дому», - подумала дівчина і пішла на пошуки «розрив-трави».  Близько вечора вона опинилась на лісній галявині.  Втомившись, дівчинка сіла на траву і майже зразу запримітила нірку. «Якесь безглуздя» -, подумала вона, але все-таки закрила вхід каменем і почала чекати.

Тільки коли стемніло вона побачила,що до каменю підійшов їжак, пару раз фиркнув, і пішов в напрямку села. Наймичка підхопилась і навшпиньках, крадькома, пішла за їжаком. Довго водив він її, і нарешті зупинився біля дерева, під яким густо-прегусто росла трава.

Дякую любий їжаче, - промовила дівчина і почала рвати траву, а потім, стрімголов,  кинулась додому.

Де ти так довго була? – спитала пані з подивом.

Ходила до Марічки – потупивши очі відповіла дівчина.

Добре. Завтра зранку, я хочу щоб ти відкрила мені комору з зерном,  хочу подивитись скільки його залишилось у нас

Добре пані – з завмиранням серця відповіла дівчина і кинулась до комори.  Сиплячи під двері траву, дівчина благала всі небесні сили,щоб історія дивної жінки була правдою.

З самого ранку дівчина і пані пішли до комори з зерном.

Ну що, відчиняй – сказала пані строгим голосом. Дівчина потягла за ручку дверей, не надіючись ні на що. Уявляєш, як вона здивувалась, коли двері слухняно відчинились? – бабуся дивилась на мене з легкою посмішкою. А я в свою чергу дивилась на їжака, який допив молоко і мирно спостерігав за нами.

Бабуню, це правда? – з недовірою спитала я

Звісна річ правда! Так що наш нічний гість – дуже поважна персона.  Тому треба його відпустити додому,  можливо комусь знадобиться «трава молодості», або «розрив-трава». Тим паче що злива закінчилась.

Бабуся відчинила двері, і їжак, начебто все зрозумівши, пішов собі далі. 

Мрія

Жив-був кіт. І власне кажучи, нічим не відрізнявся від інших домашніх улюбленців. Ну, може тільки забарвленням. Смуг у нашого кота було близько 25, що робило його вельми імпозантним котом. Звали його Смужок.

Смужок жив на 9 поверсі, і частенько спостерігав з вікна за птахами, уявляючи собі, з якою швидкістю і спритністю він погнався б за ними. Навряд чи він хотів їх з'їсти, так як він не знав їстівні вони чи ні, але от пограти з ними не відмовився б. Ця була мрія всього його життя.

Господарка  Смужка, висока, смуглява жінка, часто кудись зникала. Куди саме Смужок не знав. Зате знав, що повернеться вона рівно о 19:00 з чимось смачненьким для нього. Цього часу він чекав цілий день, поглядаючи на годинник. Він знав, що коли довга ковбаса і коротка зійдуться на цифрі 7 - вона прийде.

І ось одного разу, коли Господарка пішла близько 8 ранку, Смужок, як зазвичай, виліз на підвіконня і став спостерігати за птахами. «От би мені, хоч раз, пограти з ними», - думав він, ліниво махаючи хвостом. І раптом, від сильного пориву вітру, відкрилася кватирка, і в неї влетіла пташка, але тут же впала на підлогу. Смужок, будучи не боягузом, сховався не в самий дальній кут, а всього-на-всього під стіл, і став звідти спостерігати за несподіваним гостем. Пташка лежала на підлозі і, насилу дихаючи, здається, не звертала на кота ніякої уваги. Смужок почекав хвилин п'ять, а потім обережно і повільно підійшов до пташки. «Гей, - помацав він її лапкою - Ти жива?». Відповіді не було. «Напевно, їй стало погано», - подумав кіт і сів біля неї. «Що ж робити в такому випадку?», - думав він і озирався на всі боки.

Йому пригадалася історія, як одного разу до Господарки прийшла жінка, і говорила, що їй погано від спеки. І Господарка запропонувала їй води. Смужок бережно взяв пташку в зуби, і поніс до своєї мисочки з водою. Не придумавши нічого кращого, він мокнув її в воду і поклав назад. Пташка, трохи ожила, стала тремтіти крильцями, а потім і зовсім відкрила очі. Побачивши перед собою смугасту морду кота, вона від переляку спробувала злетіти, але не змогла. «Не їж мене!», - Благала пташка.

«А я й не збирався тебе їсти, он у мене повна миска риби», - відповів Смужок  здивовано. «Що з тобою сталося?», - Після деякої паузи запитав він.

«Я летіла до себе додому, але сильний вітер заважав мені, і я, зрештою, втративши майже всі сили, побачила відкрите вікно, і залетіла сюди, сховавшись від вітру», - пояснила перната гостя. Потім додала «Спасибі, що не з'їв мене». Кіт задоволено  хмикнув, відчуваючи себе героєм. «Що ж подарувати тобі на згадку? Ось, у мене в лапках гілочка бузку, я несла її додому, але хочеш, на знак подяки, подарую її тобі? », - Запитала пташка. «Дуже хочу», - відповів Смужок, і, взявши гілочку бузку, поніс ховати її під диван. Коли він повернувся, пташка відчувала себе набагато краще. «Я ще трошки в тебе посиджу, та полечу», - сказала вона. Просидівши та проговоривши доволі довго, пташка  стала відчувати себе зовсім добре.

 «Ну, - запитала вона, - я полетіла?». Кіт ствердно кивнув. «Спасибі за все ще раз», - сказала наостанок вона і вилетіла у відкриту кватирку. Кіт, ще злегка ошелешений, сидів на підлозі посередині кухні.

О 19:00 повернулася Господарка. Цього разу вона принесла Смужку  молока. Смакуючи  ним, кіт згадував про ранкові пригоді й хитро посміхався.

«Смужок, що це з тобою сьогодні? І чому кватирка відкрита, невже вітер? ». Господарка пішла закривати кватирку, але Смужок  стрибнув на підвіконня, і почав голосно нявкати, даючи зрозуміти, що він проти цього. «Що, не закривати говориш?», - засміялась  Господарка, і залишила її відкритою.

З тих самих пір, до Смужка майже кожен день прилітає та пташка, і вони вдосталь розмовляють і грають разом. Мрія Смужка здійснилась.